|
|
23.04.2018_________
За дверима кімнати дев'ятсот дев'ять...
 В університетських коридорах – тисячі дверей, і ніколи не знаєш, кого зустрінеш за ними...
Моєю найпершою навчальною аудиторією у стінах нової альма-матер була таємнича кімната під номером дев'ятсот дев'ять. Що чекало мене за її дверима? Виявилось, це була аудиторія імені академіка Олеся Гончара, людини, чиє ім'я носить Дніпровський національний університет. Затишна, світла, простора, до неї завжди ласкаво зазирає сонце, і, здається, ніби сам Олесь Терентійович обрав її за пристанище для власної душі і стосиків майстерно написаних книг, які залишив по собі. Назвати цю аудиторію своєрідним музеєм письменника було б неправильно і навіть банально, та й чи доречно, зважаючи на певні асоціації, що спадають на думку, коли уявляєш класичний музей українського письменника: припорошені пилом, маловідвідувані і принишклі у мертвій тиші кімнати. В аудиторії ж навпаки – завжди лунає сміх, проходять цікаві дискусії й не менш захопливі обговорення на семінарських заняттях. У ній буяє життя, молодість, оптимізм, потяг до знань і віра у світле майбутнє, а від того здається, що серйозний портрет Олеся Гончара час від часу ледь стримується, аби не розлитись у щирій усмішці.
Олесь Терентійович – справжній господар свого «університетського обійстя»: сам повсякчас поливає квіти, про які ми, не завжди сумлінні студенти, трапляється, забуваємо дбати; стирає порох з підвіконня і полиць, на яких стоять його речі (бо інакше, як пояснити той факт, що за всі роки навчання я жодного разу не бачила на них пилу?!). Серед його приватних речей, подарованих університету дружиною Олеся Гончара Валентиною Данилівною, привертає увагу шкіряний портфель, в якому, напевно, мандрував до редакції не один рукопис художнього твору; окуляри, крізь які критично і виважено оцінював майбутній шедевр автор; краватки, що підкреслювали чоловічий шарм і розсудливість письменника. Втім, найбільшою популярністю у студентів користується копія залікової книжки Олеся Терентійовича, зазирнувши до якої переконуєшся, що досягти омріяне можливо, але лише за умови сумлінної і наполегливої праці над собою.
В аудиторії щороку проходять Гончарівські читання. Цей день для письменника особливий, оскільки до нього на гостину збираються рідні, інтелектуальна еліта міста, студенти й прихильники таланту майстра. У такі моменти переконуєшся, що людина живе доти, допоки про неї пам'ятають. Життя Олеся Терентійовича обірвалось, але він продовжує жити у своїх безсмертних творах, у речах, яких торкалася його творчі руки... Тому аби відчути духовний зв'язок із письменником, віднайти джерело мудрості, натхнення, необхідно всього лишень переступити поріг кімнати дев'ятсот дев'ять. І яка я щаслива, що маю змогу чи не щодня зазирати до неї, аби погостити у великого і мудрого наставника, надихнутись його талантом та працелюбністю, подумки звернутись: «Доброго дня, Олесю Терентійовичу! Чим займатиметесь сьогодні?», а у відповідь вкотре почути: «Як і завжди, Олю! «Добре, вам молитиму, сонця й пісень!»
В університетських коридорах – тисячі дверей, а відтак ніколи не знаєш, кого зустрінеш за ними... А от за дверима кімнати дев'ятсот дев'ять... За ними, будьте певні, що у будь-яку пору зустрінете лише одного чоловіка. Чоловіка, чиє ім’я носить наший університет...
Напевно, неправильно ділити творчу спадщину письменника на улюблені й менш цікаві твори, одначе, коли я чую прізвище Гончар, то мимоволі пригадую саме свою улюблену «Людину і зброю», точніше одне з моїх літературних кохань – головного героя роману Богдана Колосовського. Ніяк не йдуть з голови слова: «Богданові завжди випадає найважче. Випадає, бо сам шука». Ні, це не юнацький максималізм вирує в душі ще зовсім молодого студента історичного факультету, це готовність кидати виклик застояному оточенню і самому собі, це сміливість бути вірним за будь-яких обставин власним життєвим принципам. Як же хочеться бути схожою на Богдана! Дорівнятись за духовною міццю і чистотою до величі його душі!
Не для одного покоління молоді прозова спадщина Олеся Терентійовича стала дороговказом і невичерпним джерелом життєвої мудрості й досвіду, тому я певна, що не один хлопчина, в чиїх руках опинялася книга «Людина і зброя», прагнув в усьому бути схожим на відважного й безстрашного Колосовського. Можливо, саме через це, коли розпочалися воєнні дії на Сході, не один такий студент Богдан, не роздумуючи, полишив стіни затишних університетських аудиторій, аби виконати свій громадянський обов'язок перед землею, що його зростила. Переконана, якби Олесь Гончар був ще живим, то разом із усією країною молився б за наших захисників і продовжував переконувати у своїх творах, що наший народ гідно вистоїть і мужньо знесе всі випробування, що випали на його долю. Люди, що сьогодні тримають оборону на східному кордоні - це те саме покоління хлопців, які зростали на безсмертних і завжди актуальних творах мудрого письменника, а відтак вони чудово пам'ятають його важливу заповідь рідному народу: «Земля — не полігон. Земля — це нива, щоб сіяти». Сіяти все на світі: зерно, насіння, творчість, але не кров.
Тож сіймо на нашій родючій землі зерня правди, віри, справедливості, гуманізму, аби в майбутньому воно проросло і подарувало Україні не одного такого славетного сина, яким був Гончар, а тисячу, мільйони і мільярди!
Сидоренко Ольга,
студентка 4 курсу ФУІФМ (група У У-14-2)
 Тихою ходою йшла проспектом Гагаріна. Вмить зупинилася коло гуртожитку універа: на всю стіну якісь слова й яскраві квіти. Новомодний мурал, чи що? Підійшла ближче. Читаю:
„Все, власне, так просто, варто тільки усвідомити, що живеш один раз, що життя - це той рейс, який не повторюється, і що його треба провести достойно..."
Це ж слова капітана Дорошенка з „Тронки" Гончара!
Ще студенткою записала цей вислів до свого блокноту.
А вже минає майже 40 років...
Я опинилася у Донбасі. Потрібно було доглянути стареньку немічну маму. Живу біля шпиталю. Тут не треба читати газет чи дивитися телебачення. Останні новини „пишуть" гелікоптери та сирени швидкої. При обстрілах бринів вибір: бігти до бомбосховища? А мама? Лежача, сліпа? Тож залишалися вдома. Прикриваючи її, стривожену, віддавала своє життя на волю Божу.
Гірко, але ж слова золотого ювіляра у скрутну годину прийшлося не перечитувати, а проживати своїм життям.
Дякую тобі, Олесю, що даєш сили гідно проходити свій життєвий рейс.
Наталя Ярошевська Покровськ,
бібліотека, колишня студентка ДНУ
 Сто років минає з дня народження великої людини і великого письменника Олеся Терентійовича Гончара – нашої гордості. Саме Дніпропетровщина привітала народження маленького хлопчика, з якого виріс відданий син України.
Перебираю його книги, гортаю їх сторінки: «Собор», «Берег любові», «Тронка», «Таврія», «Перекоп» - постають переді мною живі люди, добрі, щирі, мудрі. А коли відкриваю роман «Людина і зброя», то не можу втримати сліз, бо як можна бути байдужим до долі тих юних студентів, що змінили квитки броньовані на військові і пішли захищати Батьківщину. Залили своєю молодою, гарячою кров’ю дніпровські схили.
Низько вклоняюся Вам, Олесю Терентійовичу, за Вашу життєву правду, за уболівання над долею нашого народу, за збереження історичної пам’яті та виступ проти руйнування «Соборів наших душ».
Лідія Сергіївна Лимар,
учитель української мови та літератури
Гупалівської ЗОШ
|
 
|
